В останнє море я бачила в лютому, воно було змерзле і люди ходили по ньому пішки) отаке (то азовське, маріуполь)





а тепер за півтора тижня я матиму змогу вже купатися в ньому, ну не саме в ньому, а чорному вже!
найближчі дні (трохи більше за тиждень) — тільки гори, сонце, небо, вітер. ну й море, звісно.

а там, всякое, разное, красота.
фотографировал Рома. на какую-то гоу-про камеру для экстремальных съемок, других камер не было просто)

( фоточки )

решила запостить все-таки, на память.

собрались однажды журналисты и другие сочувствующие люди и решили они сделать журнал за 24 часа.
Вышло вот что:



и короткий фильм об этом



Репортаж с фоточками — как это было

не треба було підводитися у неділю о восьмій, не треба.. мені досі здається, що я ще сплю. все якесь змазане і нечітке, всьо, що сьогодні відбувається.

прийшла на інтенсивний розмовний практикум з англійської й дві з хвостиком години переконувала своїх опонентів, чому я за, а не проти одностатевих шлюбів, ну тема така трапилася раптово. мені навіть здалося на секунду, що я на якихось дебатах : ) переконувала так, аж задихалася від своїх переконань) на щастя, я запізнювалася по справах, й вільна була покинути цю безкінечну розмову про геїв, лесбіянок та їхні права.

в неділю в місті не дочекатися трамваю, тобто взагалі, 20 хвилин, 30.. можна стояти і все... збити всі свої плани... а краще за все, забити на все та ходити пішки.

нічого не можу поробити зі своїм сприйняттям часу. мені весь час здається, що встигаю скрізь, а насправді я весь час запізнююсь, біжу, задихаюся від цього, задихаюся від того, що не вкладаюся в час.

вдень вітерець дмхнув так по-весняному, і хотілося дихати на повні груди, а ввечері міленький сніг в світлі ліхтарів потихеньку сипав на відкрите волосся, й вологе повітря я теж жадібно хапала ротом.
завтра знову -10 обіцяють. й пофіг — повітря вже свіже, незимове.

пишуться плани на тиждень й одночасно пишуться плани аж на червень. люблю планувати, що зі мною поробиш..

п.с. всі ці новини про вибори читаються (у френдфідівськії стрічці особливо — там де з перших вуст все) як якийсь утопічний роман. в цьому світі щось дуже сильно не так.

ага, дуже дивно, що тут взимку роблять літні світлини? все дуже просто, Льоша, що фотографував ще в серпні, доклацав плівку тіки взимку і віддав мені сканувати знімки тіки цього тижня. але то нічого, як ніколи класно згадати літо, коли надворі такий дубак..

( +ще декілька )

нелюбов та деякий страх до чогось, що рухається, почалася давно і в різних проявах.
ліфтофобія — моя давнішня слабкість, і можливо, саме її можна назвати саме фобією в повному сенсі цього слова. мені просто трусило від страху, коли мені приходилося користуватися ліфтом, й зрозуміло, я намагалася якомога рідше ним користуватися. мені легше було сходити на 8-й поверх й назад, чим пережити 30 секунд страху.
дискомфорт поїздок у маршрутках теж деякий час давав про себе знати. по-перше, одного разу я потрапила в невеличку дтп, внаслідок якої в мене залишився здоровенний такий фінгал під глазом (дівчина, що стояла поруч, влетіла кулаком в око в мене сидячу, коли водій різко заґальмував та врізався в інший транспортний засіб). на щастя аварія була несерйозна, й ніхто не постраждав, але після цього я довго не могла оговтатися й спокійно пересуватися уим популярним міським транспортом. крім цього, щоразу довгий період часу в маршрутках я відчувала дикий дискомфорт, коли треба було оголошувати свою зупинку. починаючи з того дня, коли я почала користуватися цим транспортом (а це був 8-й клас школи, коли мені треба було щодня діставатися школи й додому маршруткою), це був для мене суцільний ад. через раз водій не чув мій голос, коли я замовляла зупинку, й крім цього існував якийсь психологічний бар*єр чи що, мені просто дико неприємно було з цими промовляннями зупинок.. потім все якось минуло.
далі, з страхів, що мене переслідували — це дискомфорт поїздок у таксі. звичайна, здавалося б, річ. зручно, швидко і все таке. ні, не маю нічого проти таксі. але, знов, декілька випадків, які засіли певно дуже сильно у підсвідомості (а як ще пояснити це), були випадки коли водії починали кричати на мене, через те, що я намагалася пояснити дорогу; виявлялося, що вони самі добре її знають, й ніби я їх вважаю зовсім дурнями. добре, іншого разу я сиділа й мовчала, тоді водій починав кричати на мене через те, що я не підказую дорогу, типу, він тут не місцевий, і не повинен знати всі двори та вулички. також дискомфорт починався через те, що таксі десь раз-через-раз запізнюються й приїздять не за той час, що обіцяють, з цим — нерви через запізнення на зустрічі, або гірше того — на потяги чи автобуси. загалом, радості від них — ну мінімум, одні дискомфорти й стреси.
нещодавня моя фобія, яка дуже швидко припинилася (бо я звикла) — це ходити темними зимовими вуличками незнайомим районом. щойно переїхавши в новий район, кожна тінь і кожне дерево здавалися мені страшними у вечірний час. п*яні чуваки, що блукали вуличками теж не вселяли радості й сміливості в мене. кожного вечора, йдучи з роботи незнайомими дворами, я переживала 10 хвилинний стрес, кожного разу до мене зверталися якісь незнайомці з питаннями про найближчий алко-магазин, або ще щось. я лякалася, але кожного разу йдучи цими страшними темними вуличками, знала, що все буде ок, і пофіг мені на цих страшних дядечок.

вчера был отличный концерт

автор demkovd
спасибо за ссылку pierwszy

забрать тут

за окном льет этот ужасный дождь, который так некстати, льет и днем и ночью, совсем не спала из-за него.
пойду гулять под этим дождем, чтобы хоть как-то взбодриться.

у меня пропала всякая мотивация ходить на работу, я еле дотягиваю неделю до отпуска, срочно необходимо сменить картинку перед глазами, срочно выгулять свой организм.
у меня пропало вдохновение, месяца два назад еще правда пропало. мало что радует, мало что удивляет. я не влюблена, а обычно от этого вдохновение хорошо приходит.
дни тянутся как вишневый кисель, который я пью каждый день, эти кисельные дни орадоствляют (о какое слово!) хорошие и веселые люди, которые вокруг, и видимо, это единственное ради чего стоит попытаться не жить на автомате.
стыдно признаваться конечно, но как-то все, что я делаю, мне приходится себя заставлять себя делать. инициативности от души - почти ноль. идиотизм какой-то, со мной такое редко.
в прошлом году было клевое начало сентября, а в этом сентябре, я то и дело, что ною. аж противно.
ну ладно, не каждому же году быть хорошим. спихивать все на осень и депрессии - глупо, я же знаю что проблемы у меня в голове, а не в осени. ну вот, будем заниматься головой.

p.s. отдельное спасибо настойке элеутерококка, только я начала ее пить, как вернулась бодрость и по вечерам не хочется отчаянно спать. наверное меня спасет только она, ну может еще хорошие добрые фильмы, где много нью-йорка. аминь.

обратила внимание, что примерно около лет трех я живу в принципе без новостей.
т.е. обо всем происходящем вокруг, в городе, стране, мире — я узнаю из разговоров знакомых, из пересказов новостей в блогах, из обрывков, услышанных обсуждений в транспорте и т.д.
то есть какбэ — ни телевизор, ни новостные сайты, ничто на это похожее я не потребляю.

например про последние ураганы в америке мне рассказали во время посиделок на дне рождения в субботу, про то, что тимошенко сажали, мне написала подруга (даже не так, не написала, а случайно упомянула), в письме, которое было ну в лоб не по теме (там были обсуждения макетов и утверждения).

иногда приятно побыть в вакууме, не зная ничего, что творится вокруг, оно тогда и спокойнее,
с другой стороны, вероятно что-то интересное ж тоже происходит вокруг.

надо выбираться за пределы френд-ленты/твиттера/фейсбука и читать новости где-то еще. (?)

кто что читает, какие ресурсы, расскажите?

двадцать три

11 августа 99 года было полное солнечное затмение. я редко запоминаю какие-то дни так, чтобы помнить о них, спустя более 10 лет, но тот день запомнился, и почему-то очень врезался в память, я каждый год помню про 11 августа. мы смотрели на солнце через кусочки фотопленки и через зеленое стеклышко от очков, которое я тайно утащила из дома, оно хоть и было в поломанных папиных очках, и никому не нужно, но утащила я его тайно..
мне было 11 лет, во дворах играли самые первые песни земфиры, мы сидели на парапете и смотрели на солнце.
вот это время было!


автор фото - Вячеслав Хондырев, фотка снята в Болгарии, где затмение продолжалось не минуту как у нас, целых 3 минуты 20 секунд.

про тот самый день, про то, как фотографировать затмения вот тут интересное!

замечательные и дорогие мои петербуржцы Александр и Наталья
между прочим уже год как того-этого
поженились!



с чем я их и поздравляю

Александр, к слову, автор клипа, того, что через пост назад был.
идите и посмотрите.